Рятунок



Категории Михайло Орест (Зеров Михайло) ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Це сталося тодi, коли над мiстом, краïни свiтичем, нависла тяжко погроза згуби чорноï. Не треба про безголов'я ширше говорити: заглиблюючись мислями в нещастя, ми ïх тим самим кличемо до себе. Звичайний, як здавалось, рух сповняв майдани й вулиць але серця у жителiв стискались прочуттям потворних бiд, що зяяли, немов велика нiч без зiр i без свiтання, — i, задихаючися пiд вагою думок про неминучий день заглади, померлим заздрив не один живий. Погода, коли фатум невблаганний гримiв у браму мiста, теж була гнiтюча i бездушна: тупо скнiла вiдлига, танув снiг брудний, вода холодна укривала брук — i вогкiсть пронизлива повiтря пойняла. Дня одного майданом велелюдним, не знати вiдкiля узявшись, тихо проходив чоловiк. Вiн був старий, пальто його було потерте; в комiр вiд холоду ховав обличчя вiн — на перший погляд: повсякденна постать життям розбита, злидням нечужа. Але нелюдська i недобра сила вiд нього вiяла: мов остовпiлi, спинялись раптом перехожi; з вулиць сусiднiх iншi на майдан збiгались, не знаючи, чому i задля чого вони те роблять. Незбагненний жах мертвив ïх душi. Але чудно й дивно: скоряючись потузi демонiчнiй, на боязкiм вiддаленнi юрба за ворожбитом рушила. Старий, не оглядаючись, iшов вперед, i знали городяни: ïх поглине, рознявшись на путi останнiй ïх, безодня клекотюча мук пекельних. З-за рогу вийшла дiвчина. Вона нестримною, летючою ходою наблизилась до чаклуна, спинилась i голосом, в якому променiла надлюдська смiлiсть, невимовна певнiсть i влада височин, йому рекла: — Чому прийшов сюди? Хiба забув? Поглянь i йди.— З останнiми словами вона рiшучим жестом розгорнула сувiй паперу, що в ïï руцi, як голуб лагiдний, бiлiв... Чоло старий пiдвiв раптово, поточився i в дiвчину вiдважну втупив очi; холоднi, вигаслi, старечi, майже без виразу вони були, а втiм, долонями закрились люди швидко; ïх погляд мозок наче розривав. Здригнувся чорнокнижник; жовту п'ясть пiднiс корчiйним порухом, але рука упала. Все кругом завмерло. Нерушна i безмовна ждала дiва. Ще мить — i закрутився дикий вихор навколо гостя темного, а постать його рiдiти бистро почала в свистючiм вирi вiтровiм — i враз розтала. Вихор зник. Глибока тиша. Тодi полегкiсть нiжна, благодатна в серця промкнулась натовпу — i вдячнi були звернулись очi, де стояла та невiдома дiвчина. Даремно: ïï не стало теж. Великий подив присутнiм був: не пам'ятав нiхто як слiд ïï обличчя i одежi — i всi шукання не розкрили людям, хто добра рятiвниця ïх була.
Рятунок